ІНФОРМАЦІЙНА БЛОКАДА ЯК ЕЛЕМЕНТ ГОЛОДТВОРНОЇ ПОЛІТИКИ ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ (НА ПРИКЛАДІ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ ТА ВЕЛИКОГО ГОЛОДУ В КНР)

Стаття написана в рамках Міжнародного конкурсу наукових робіт ім. Лідії Коваленко і Володимира Маняка

Незважаючи на розвиток інформаційних технологій та засобів комунікації уХХ ст. стався цілий ряд актів геноциду. Причому більшість із них відбувались з мовчазної згоди світової спільноти. Особливо актуально це для актів геноциду здійснюваних за допомогою голоду, наймасштабнішими з яких є Голодомор в УРСР 1932-1933 років та «Великий голод» в КНР 1959-1961 років. Незважаючи на можливість світової спільноти допомогти допомогу не було надано внаслідок того, що влада приховувала акти голоду і широкі кола за кордоном не знали про ці події. Ключову роль цьому відіграли тоталітарні уряди країн, що організовували голод. Вони працювали над замовчуванням проблеми або свідомо спотворювали інформацію. Така практика не лише дозволила провести репресії всередині країни, а й суттєво ускладнила подальше вивчення проблеми істориками. Оскільки при недостатньо фундаментальному вивченні офіційна позиція влада, висловлена вустами журналістів чи іноземних дипломатів, може сприйматись дослідниками як об’єктивна картина. Тому важливим є вивчення методів інформаційної блокади та причин їх успіху. 

Подібна практика трапляється й донині. Практично нічого невідомо про масові смерті від голоду в КНДР у 90-х роках чи продовольчі кризи в африканських країнах. Відбувається масове порушення прав людини на території збройних конфліктів в т.ч. на окупованих територіях України. Всі ці факти замовчуються місцевої влади або прикриваються відвертою пропагандою замаскованою під журналістські репортажі. Приклади описані в статті доводять, що у випадку замовчування проблем вони можуть набути катастрофічних масштабів.

Явище масового голоду зустрічається в історії регулярно, однак дуже рідко він є спланованою репресивною акцією. Стівен Деверо у своєму дослідженні «Голод у ХХ ст.» виділяє 32 випадки масового голоду протягом 100 років. Основними причинами були військовий конфлікт або несприятливі погодні умови. Лише в чотирьох випадках причиною ставала цілеспрямована політика держави. Це випадки голоду в СРСР у 1932-1933 та 1946-1947 роках, КНР в 1958-62 рр. та КНДР у 1995-1999 рр. І в кожному з цих випадків кількість жертв вимірювалась мільйонами, що значно перевищує кількість жертв у випадках природного голоду. 

Відносно незначна частка випадків масового голоду як репресивного інструменту пояснюється важкістю реалізації такого заходу. Повністю позбавити людей продуктів та засобів харчування можливе лише за умови існування потужного адміністративного та поліцейського апарату повністю підконтрольного центральній владі. Характерно, що такий метод застосовувався лише у країнах з командно-планової системою господарювання, за якої держава отримувала практично необмежений контроль над господарством селян. 

Іншим аспектом було унеможливлення надання допомоги голодуючим ззовні. Для цього держава застосовувала свій пропагандистський апарат. Проаналізуємо саме цей аспект на основі даних про два найбільш масових акти геноциду. 

Приховування всередині країни не викликало значних труднощів, оскільки в обох випадках держава цілком контролювала ЗМІ. У місцевій пресі регулярно з’являлись матеріали про виконання і перевиконання планів селянами, репортажі та фото величезних урожаїв і повних комор. Навіть у документах компартії, що були засекречені заборонялось вживати слово «голод» [3, с. 26]. Та незважаючи на це, масові смерті неможливо було приховати і пам’ять зберегла спогади про голодні смерті навіть у людей яких він безпосередньо не торкнувся. Існують спогади жителів міст, в тому числі партійних працівників, які описують всі жахи тодішньої ситуації [4, с 552].

Основною проблемою було недопущення оприлюднення фактів масового голоду на міжнародному рівні. У випадку широкого розголосу міг статись не лише провал плану з винищення населення - гуманітарну допомогу все одно не допустили б до більшості голодуючих - а й доведено недієздатність планово-адміністративної економічної моделі.

Робота закордонних журналістів суворо регламентувалась. Вони мали отримати дозвіл на відвідання країни, а їх переміщення контролювалось спецслужбами. Таким чином, більшість журналістів які отримували дозвіл працювати в країні були симпатиками комуністичних ідей. 

Головним спікером радянської пропаганди на Заході став Волтер Дюранті. Він почав працювати в СРСР ще в 1921 році і протягом тривалого часу публічно обстоював свою прокомуністичну позицію. У 1929 взяв ексклюзивне інтерв’ю у Сталіна, а в 1932 - отримав Пулітцерівську премію за цикл публікацій в яких доводив необхідність колективізації та авторитарної форми правління в СРСР. Співробітника американського посольства у Берліні А. В. Кліфот в одному із своїх звітів зазначив, що під час візити в посольство з метою продовження візи Дюранті сказав, що його репортажі за узгодженням New York Times та радянською владою відображають її офіційну позицію комуністичної партії [10, с. 123].

У відповідь на появу інформації про голод він вирушив на Північний Кавказ і опублікував в New York Times статтю, що мала спростувати ці звинувачення. В цьому та подальших своїх репортажах він створює власну мовну стилістику яка дозволила максимально уникати конкретики в описі подій. Зокрема він зазначає: «Наразі голоду чи випадків голодної смерті немає проте зростає показник смертності, спричиненої хворобами пов’язаними з недоїданням». При цьому використано слово «malnutrition», що також означає «неправильний режим харчування». Замість терміну «колективізація» вживається «соціалізація», що підштовхує читача до думки, що основною метою комуністів є введення селян до сучасного соціуму. Крім того, навіть визнаючи недостачу продовольства він використовує для опису слова «hunger» (голод), «starvation» (голодування), уникаючи слова «famine» (масовій голод) [2, с. 129].

Волтер Дюранті

Публічно заперечуючи голод у приватних бесідах Дюранті визнавав його цілком відверто. 26 вересня 1933 року у приватній розмові з Уїльямом Стренджем, співробітником британського посольства у Москві, він сказав: «Цілком імовірно, що минулого року в СРСР 10 мільйонів чоловік загинули, прямо чи непрямо, через дефіцит продовольства»[10, с. 126]. Завдяки такій безпринципній позиції журналіст мав у Москві привілейоване становище. Він ніколи не мав проблем з житлом чи візою, а харчувався у дорогих ресторанах. 

Практично всі журналісти були вимушені рахуватись з радянською цензурою. Без дозволу цензора телеграми не відправлялись за кордон. Тому більшість обмежувалась перекладом та рерайтингом повідомлень радянської преси. Якщо ж хтось волів написати репортаж то його возили у «потьомкінські» колгоспи по маршрути Одеса-Москва.

Так у серпні 1933 року УРСР відвідала французька делегація на чолі з колишнім прем’єр-міністром Едуардом Ерріо. Організацією їх візиту зайнявся Одеський обласний відділ ГПУ[1, с. 67]. У звітах зазначається, що для делегації було організовано зустрічі з колгоспниками які розповідали про своє щасливе життя: радянська влада видає їм по 15 кг хліба на день, мають власні сади, городи та худобу, було показано комори переповнені зерном. В кінці візиту селяни подарували французам українські вишиті сорочки та рушники, що мало переконати у відсутності не лише соціального, а й національного гніту. Таким чином, у звітах журналістів та дипломатів було відображено вигідну для комуністичної партії картину. «Я проїхав через всю Україну. І що ж! Я бачив великий квітучий сад», - заявив Ерріо [5, с. 167]. Також у 30х роках СРСР відвідали Бернард Шоу та Герберт Уеллс і обидва після особистих зустрічей зі Сталіним ставали на його захист.

В той же час знаходились і порядні журналіст котрі підіймали у світовій пресі питання голоду в Україні. Статті Гарета Джонса, Малкольма Маггериджа, Ральфа Барнса, Фредеріка Берчелла та регулярні публікації у виданні української еміграції «Свобода» привертали до себе увагу. Проте були звинувачені в упередженості та спробі очорнити ідеї комунізму, звісно не без допомоги Дюранті та радянських дипломатів.

Схожу схему було застосовано і керівництвом китайської компартії під час голоду 1959-1961 рр. Влада так само суворо контролювала діяльність закордонних журналістів та мала свого спікера. Ним став американець Едгар Сноу – журналіст і симпатик комунізму. Працювати в Китаї він почав у 1928 році. Так само як Дюранті, він став опорою становлення тоталітарного режиму. У 1936 році він першим із західних журналістів бере інтерв’ю у Мао Цзедуна на основі якого пише книгу «Червона Зірка над Китаєм». Вона була швидко перекладено китайською мовою і сприяла вступу до її рядів багатьох молодих китайців. На відміну від Дюранті Сноу сам щиро вірив у те, що писав. Його біограф Джон Гамільтон наголошує на тому, що він був переконаним комуністом. Адже світогляд журналіста формувався у 20-30х рр. за умов «нестримного» капіталізму в США, який призводив до зростаючого соціального розшарування, та зародження фашизму в Європі [9, с.287-289]. У таких умовах не лише Сноу, а й багато світових інтелектуалів вбачали єдину альтернативу в соціалізмі. Через ці симпатії вони закрили очі на Голодомор в Україні і в результаті трагедія повторилась у більших масштабах в іншій комуністичній країні.

Едгар Сноу

Саме в розпал голоду в КНР у 1960 році Сноу вдруге бере інтерв’ю у лідера КПК. В той час, завдяки біженцям яким вдалося прорватись крізь блокади та втекти до Гонконгу, у світовій пресі починали з’являтись згадки про голод в Китаї. Тому Мао вирішив використати перевіреного журналіста думка якого мала авторитет у західній пресі. В своїй статті Сноу заявляв: «Я ретельно шукав голодуючих людей або жебраків щоб сфотографувати їх, але не знайшов. Я не побачив голодних людей чи якихось ознак голоду, а тому не вірю, що в Китаї наявна проблема голоду» [6, с. 277]. Сноу з великою повагою ставився до Мао Цзедуна і не подумав, що картини які йому показували могли бути зрежисовані. Повернувшись з Китаю він продовжує пропаганду комунізму, зокрема дає ряд лекцій у Гарварді на яких описував переваги соціалістичної форми господарства, а також долучається до написання підручників про КНР.

На початку 1961 р. Китай відвідав лідер французьких соціалістів Франсуа Мітеран, на той час сенатор департаменту Ньєр та претендент на посаду Президента. Як і у випадку візиту Ерріо до СРСР його візит контролювали китайські спецслужби. Апогеєм стала двогодинна зустріч з Мао, яка мала остаточно переконати французького соціаліста у динамічному розвитку Китаю. В результаті тактика спрацювала і Мітеран заявив, що «Мао не диктатор» і «в Китаї немає ніяких ознак голоду» [6, с. 293]. Таким же чином вводять в оману журналіста ВВС Фелікса Гріна у своїй книзі «Завіса незнання» виданій у 1964 році він не згадує про голод та позитивне висловлюється про комуністичну партію. 

Слід наголосити, що голод в обох країнах співпав з процесом їх виходу із дипломатичної ізоляції. Восени 1933 року, після тривалих переговорів було встановлено дипломатичні відносини між СРСР та США. Це завершило вихід Радянського Союзу з дипломатичної ізоляції. Аналогічний процес у КНР почався в 1954 році, і під час голоду тривали переговори та консультації. Є переконливі докази, що уряди інших країн знали про факти голоду [3, с. 27], проте очевидно побоювались, що випадках широке розголошення інформації про голод як репресивний інструмент могло призвести до провалу переговорів. Однак, виявилось, що дипломатичні ігри коштували життя десяткам мільйонів людей.

Інформаційна блокада тривала і після завершення сумних подій. Перепис населення 1937 року в СРСР жорстко контролювався НКВД, та дані все одно показали суттєво зменшення кількості населення. Тому документи було знищено, а організаторів репресовано. В радянській історіографії та публіцистиці питання голоду 1932-1933 рр. було забороненою темою, хоча про голод 1921-1923 рр. та 1946 р. писати й говорити дозволялось. Активна кампанія починається до 50х роковин Голодомору і триває протягом кількох років. Врешті-решт у 1987 році Щербицький у своїй промові офіційно визнав факт голоду[1, с. 447]. Але він пояснювався лише природними причинами. Цього вдалося досягти, в першу чергу, за рахунок української еміграції, що постійно підіймала цю тему. Широко використовувались свідчення очевидців та фрагментарні радянські документи. Розпад СРСР дав доступ до більших масивів архівних документів, завдяки чому вивчення Голодомору вийшло на офіційний рівень, а факти про нього стали відомі світу. Нажаль найважливіші документи зберігаються в російських архівах і досі мають гриф секретно.

Зважаючи на те, що в КНР досі існує комуністичний режим дослідження цієї проблеми перебуває на тому етапі на якому вивчення Голодомору перебувало у 80х роках. Протягом тривалого часу саме версія Сноу залишалась основною навіть на Заході. Перші зрушення почалися після смерті Мао у 1976 році та розвінчання культу особи. Хоча влада у 1988 році й визнала, що внаслідок голоду померло близько 20 млн. осіб [5, с 461], але пов’язує його лише з природними факторами. Основним джерелом, як і у випадку України є спогади очевидців. Загалом на думку Кормака О Гради саме усна історія та народна пам’ять є основним джерелом досліджень процесів голоду [7, с. 139]. Тим більше це актуально для тоталітарних режимів, які свідомо знищували документи котрі могли б про це розповісти. Історичні дослідження з питання Великого китайського голоду досі випускаються лише за межами країни і в КНР їх розповсюдження заборонене. 

Таким чином, комуністичні тоталітарні режими усвідомлювали необхідність не лише внутрішньої пропаганди, а й трансляції своєї позиції всьому світу. Для цього використовувалась низка заходів: 1) Контроль за іноземними журналістами – репресії стосовно тих хто розголошував правду і заохочення тих хто погоджувався на співпрацю Найбільш віданні журналісти, що були особисто знайомі з національними лідерами, фактично ставали спікерами які виголошували офіційну позицію влади.. 2) Створення зразково-показових маршрутів по яким возили іноземних журналістів та дипломатів. З найбільш важливим гостями лідери компартій зустрічались особисто. 3) Використання дипломатичних важелів для зупинки розголосу інформації у світі. 4) Засекречення документів, що стосуються цього періоду. Проте історія переконливо показала, що у ХХ ст. навіть тоталітарний режим не може встановити контроль за обігом інформації.

Список використаної літератури

1. В’ятрович В. Україна. Історія з грифом «Секретно» / Володимир В’ятрович. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 512 с.

2. Кшиштан Б. Як мовчав Світ / Бартоломей Кшиштан // Nowa Europa Wshodnia Спецвипуск. – 2014. - С. 128-135

3. Кульчицький,C . Гoлoд в Укpaiнi як генoцид: мовою документiв, oчимa свiдкiв / Cтаніслав Kyльчицький. К.: Haш чaс, 2008. - 239 c.

4. Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932–1933 років в Україні в документах ҐПУ–НКВД. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 604 с.

5. Черная книга коммунизма. Преступления. Террор. Репрессии [Текст] : пер. с фр. / С. Куртуа [и др.] ; отв. ред. И. Ю. Белякова. - М. : Три века истории, 1999. - 767 с.

6. Becker J. Hungry Ghosts: Mao's Secret Famine / Jasper Becker, New York: The Free Press, 1996. - 380 p.

7. Cormac Ó G. Famine: A Short History / Cormac Ó Gráda. Princeton: Princeton University Press, 2009. – 327 p.

8. Devereux S. Famine in the 20th century IDS Working Paper 105 [Електронний ресурс] / Stephen Devereux // Brighton: Institute for Development Studies. – 2000. – Режим доступу до ресурсу: https://www.ids.ac.uk/files/dmfile/wp105.pdf.

9. Hamilton J. M. Edgar Snow: A Biography / John Maxwell Hamilton. - Indiana University Press, 1988. - 343 p



10. Mace J. A Tale of Two Journalists / James Mace. // Not worthy : Walter Duranty's Pulitzer Prize and the New York Times / edited by Lubomyr Luciuk.. – 2004. – P. 118–129.