Блог Олександра Ластовецького

 Дві смуги світла фар розрізали темряви нічної дороги. Срібляста Тойота самотньо котила порожнім шосе. ‒ А у нас точно все вийде? ‒ знервовано, вже вкотре повторював одне й те саме запитання різними словами молодий чоловік в дорогому костюмі. ‒ Ну а як це, може не вийти? - самовпевнено посміхався водій. Сивий, в старому потертому одязі він міг би бути батьком Молодого який їхав з сином копати картоплю на дачу. Але він був його босом. Чи краще сказати наставником. Сіра футболка і брудні джинси були дещо більшими за його розміри. Весь одяг, включно з білизною, були зняті з неопізнаного небіжчика у морзі. Тіло чоловіка років тридцяти знайшли тиждень тому в покинутому заводському приміщенні, і воно саме стало в пригоді. Молодий вдягати таке вбрання категорично відмовився, вдалось лише умовити його вдягнути хрестик знятий з того ж бідолахи. Тепер він раз по раз пересмикував його, накручував ланцюжок на палець, водив подушечками пальців по барельєфу розп’яття. Чи то набравшись тепла від рук,

Тьмяні ліхтарі на пероні вихоплювали з темряви шматки стіни, щедро оздоблені графіті, пожовклими оголошеннями та сечею. Невільно вивчаючи написи я затягнувся востаннє і відправив недопалок в самотню бетонну урну. Вдосвіта ще була закрита приміська каса, і законослухняному громадянину не лишали вибору окрім як їхати зайцем. Така вона, система, а потім буд жалітися на низьку рентабельність. Перескочивши через колію я зайшов до свого потягу. У старенькому вагоні електрички променіло лише декілька ламп кольору зіпсованого лимону, що декілька днів пролежав у чаї, створюючи інтимний антураж. Втім, від інтиму не було жодної користі - вагон був абсолютно порожнім, і на найближчі пару годин міг повністю опинитись у моїй владі. Кайфуючи від цього несподіваного надбання вотчини я вирішив пройтись щойно придбаними землями і зайняти місце десь посередині вагону, щоб протяги від постійно прочинених дверей не турбували в дорозі. Пройшовши з десяток сидінь я з подивом зрозумів, що протилежний кінець а