Мертві душі не гудуть

 Дві смуги світла фар розрізали темряви нічної дороги. Срібляста Тойота самотньо котила порожнім шосе.

‒ А у нас точно все вийде? ‒ знервовано, вже вкотре повторював одне й те саме запитання різними словами молодий чоловік в дорогому костюмі.

‒ Ну а як це, може не вийти? - самовпевнено посміхався водій. Сивий, в старому потертому одязі він міг би бути батьком Молодого який їхав з сином копати картоплю на дачу.

Але він був його босом. Чи краще сказати наставником. Сіра футболка і брудні джинси були дещо більшими за його розміри. Весь одяг, включно з білизною, були зняті з неопізнаного небіжчика у морзі. Тіло чоловіка років тридцяти знайшли тиждень тому в покинутому заводському приміщенні, і воно саме стало в пригоді. Молодий вдягати таке вбрання категорично відмовився, вдалось лише умовити його вдягнути хрестик знятий з того ж бідолахи. Тепер він раз по раз пересмикував його, накручував ланцюжок на палець, водив подушечками пальців по барельєфу розп’яття. Чи то набравшись тепла від рук, чи то відчуваючи наближення до місця призначення, хрестик ставав все теплішим і тепер прямо пашів жаром обпікаючи груди крізь тонку сорочку.

На задньому сидінні сиділо ще двоє молодиків з короткими стрижками та в дешевих спортивних костюмах, такі на Барабашово знесилені в’єтнамці продають на вагу. На їх обличчях не читалося страху чи переживання, власне як і будь-яких емоцій чи думок. Їм було все одно в чому брати участь, у вбивстві людини, чи навпаки, в поверненні до життя. Розцінки від того не змінювалися і залишались принизливо низькими. Хоча цього разу від них нічого й не вимагалось. Суто підстраховка на випадок, якщо щось піде не так. Втім, Старий був переконаний, що ніяких форс-мажорів статись не може.

Автомобіль звернув з траси і рівномірний шум шин змінився потріскуванням гравію під колесами. Світло фар вихопило з темряви облізлі ворота і бетонний паркан з зображеними на ньому анкхами, перевернутими пентаграмами вписаними у коло, свастиками та оголошеннями про надання ритуальних послуг. Трава вздовж доріжки була витоптана торговцями, що вдень пропонували тут безутішним родичам придбати пластикові квіти, та юродивими каліками, котрі побирались в особливо пожвавлені дні. 

Машина зупинилася навпроти залізних воріт покритих кількома шарами фарби, що облущуючись утворювала химерний візерунок. Ліворуч від них стояв такий же обшарпаний вагончик, від якого вже накульгував низенький чоловічок  в запорошених гумових чоботах та рибальському плащі. Він мружився від незвично яскравого світла фар і через це його, і без того порізане зморшками, обличчя ставало схоже на пожмаканий шматок паперу.

‒  Здоров, Маркович. ‒  поплескав його по плечу Старий. ‒  Як ти тут? Все готово?

‒  Звісно, начальник,‒  запосміхався Маркович показавши свої нерівні жовті зуби. ‒  У нас тут все як в елітних санаторіях. Всі лежать, вас чекають.

‒  Ну, дякую-дякую, ‒  Старий вклав йому у руку двухсотгривневу купюру і знаком показав своїм супутникам слідувати за ними. 

Тітушки витягнули з багажника декілька туго набитих спортивних сумок, автомобіль жалібно пискнув ввімкненою сигналізацією і востаннє моргнув світлом, ніби благаючи не кидати його наодинці. Тепер простір навколо освітлював лише місяць та смужка брудно-жовтого світла, яке вибивалось з відчинених дверей вагончика.  Вся процесія рушила до воріт. 

Коли Маркович зі скрипом зачинив їх ‒  війнуло холодним вітром. Молодий відчув як той пронизує його наскрізь, задуваючи між ребер і намагаючись дістати аж до самого серця. Він почував себе дуже незручно. Міський цвинтар, це зовсім не те місце де б він хотів провести суботній вечір. Він волів би зараз знаходитись у модному клубі чи дорогому ресторані. Зазвичай у такий час він вже добряче накидувався і знаходив собі одну-дві панянки, котрі мали скласти компанію на подальшу частину ночі. Але сьогодні треба було пожертвувати мирськими радостями. Він зібрався з силами і рушив у темряву нічного кладовища.

В таких місцях, тим паче вночі, особливо гостро відчувається вся минущість людського життя. Отак люди з дня у день бігають містом, крутяться  як можуть, щоб вхопити собі ласий шматок і нажити хоч якесь цінне майно. І все це, лише для того щоб одного дня лягти у вологу землю на околиці міста. Здобути невеличку, проте власну земельну ділянку, огороджену маленьким іржавим парканчиком, із тихими сусідами та хорошою екологією. Свій останній прихисток. А їх нехитрі пожитки, пригнічені горем родичі збирають у великі лантухи і, матюкаючись крізь зуби, відносять до найближчого смітника, на радість місцевим жебракам. І нічого більше не нагадує, що була людина, жила, існувала, раділа й сумувала, здобувала і втрачала. Лише невеличкий горбик землі та типовий пам’ятник з банальною епітафією.

“І якби не такі як ми, ремісники душ людських, то нікому б вони вже й не були потрібні”, ‒ проносилось в голові у Молодого поки вони брели темними алеями некрополя, а він боязко озирався по сторонам.

Спочатку були маленькі аскетичні надгробки, над якими височіли могутні ялини та берези. З часом надгробки ставали більшими, а дерева ‒ меншими. На зміну лаконічним радянським обеліскам із зірками, серпами та молотами приходили православні хрести та помпезні пам’ятники з барельєфами й фото в повний зріст.

Через рясно розрослі дерева та кущі здавалося, що йдеш нічним лісом. А могили нагадували барлоги звірів. Треба крокувати обережно, щоб ненароком не потривожити їх. 

Аж раптом праворуч від алеї, між рядами пам’ятників та дерев промайнула тінь. За нею ще одна. Молодий подумав, що це йому примарилось. Але Старий теж їх помітив. Він нахилився, примружившись почав щось визирати з-поміж масивних стовбурів  і крадучись попрямував за тінями. Молодий слухняно направився за ним, стараючись якомога тихіше, крок у крок, ступати за своїм провідником. Тітушки теж пішли слідом, але були не такі обережні, і це його дратувало. Він хотів розвернутись і сказати цим пітекантропам все що про них думає. Але не наважувався розірвати зоровий контакт із Старим, боячись, що той від цього розтане в імлі. 

Тіні звернули ліворуч і тепер рухалися в їх бік. Старий сповільнив крок готуючись до зустрічі. Молодий став у нього за спиною і прислухався до сухих кроків, що ставали гучнішими наближаючись. Навіть цвіркуни принишкли в очікуванні чогось потойбічного. Та сталася абсолютно вульгарна у своїй буденності річ.  Із бічної але, з-за могили якогось циганського барона, їм на зустріч вивернула пара клерків в офісному одязі.

‒ Опа! От і конкуренти під'їхали, ‒ перехопив їх Старий. ‒ Стапе-стапе пацанчики. Що ж ви на чужу територію припхались? Недобре виходить. Ми, як цивілізовані люди, домовились хто де працює, а тут така несподіванка. Ми на ваше кладовище ліземо? Ні. Так чого ви у нас матеріал забираєте?!

‒ Та не кіпішуй, брат, ‒ примирливо підняв руки один з клерків. ‒ У Семена тут бабуся похована. От прийшли відвідати, заблукали. Зараз ходимо, хочемо вийти звідси.

‒ Це ж треба. Як це мило: онук вирішив відвідати могилу бабусі. Ще й колегу з собою захопив. І це в такий день, я б навіть сказав, в такий вечір. Треба ж як співпало. Ваше щастя, що зараз нема часу розбиратися. Але я собі це запам’ятаю. Через пару тижнів ще поговоримо, ‒ закипав Старий. ‒ Хлопці покажіть цим бабусиним онукам де тут вихід. ‒ це вже до тітушок.

Вони, обступивши клерків по бокам, рушили в бік воріт та вагончика. Старий дістав із сумки термос, поставив його на столик коло огорожі могили і налив собі кави:

‒ От Маркович козел жадібний. Ми ж йому всі умови… А він все одно шукає де б ще урвати. Пора вже міняти його. Але де ж знайти такого, щоб тут погодився працювати, та ще й не бухав по чорному. От ти підеш сюди працювати?

‒ Я ні!  ‒ жваво замахав головою Молодий. ‒ Це, чесно кажучи, не моє. Мені й зараз не затишно, а якщо сам залишусь, то точно завию.

‒ От бачиш. І інші не хочуть. А я б, особисто, пішов. Спокійно тут, ніяких дедлайнів і брейнштормів, нарад та нарядів, свіже повітря, знову ж таки. Але ж без мене, ви там на офісі зовсім загнетесь, ‒ він відсьорбнув кави і з сумним видихом додав, ‒ Хоча якщо ці жевжики встигли попрацювати з нашим контингентом, то не буде вже ніякого офісу. 

‒ Та годі Вам. Прорвемось.

‒ Воно то так. Звісно, наша братія без роботи не залишиться. Але територію свою здавати не можна. Конкуренти одразу ж налетять і доведеться усе починати з низів. Пам’ятаю, ми у 2010-му по селах працювали, так там взагалі жесть. Кожен колгоспник готовий тобі горлянку перегризти. Та ще й царьки місцеві. Три класи освіти, зате пихи як у вродженого шляхтича, вважає, що всі перед ним навшпиньках мають ходити. На кладовищах ні парканів, ні персоналу, ні людей навчених. Так, що я тоді вже й справді краще сторожем піду. 

Тим часом тітушки вже повернулись.

‒ Ходімо, ‒ мовив старий глянувши на надгробок. ‒ Дев’яносто п’ятий рік смерті, нам ще йти та йти, а часу вже впритик.

Старий напрочуд швидко пішов вперед відбиваючи ритм впевненими кроками так, що молодші супутники ледь встигали за ним. В гонитві вони не помітили як закінчилась асфальтована доріжка і починалась ґрунтова колія витоптана сотнями ніг засмучених родичів та колесами бусів перероблених під катафалки. Важка волога глина налипала на черевики і йти стало складніше. Хоч дощу давно не було, і в місті вітер хурделив сухий пил, цвинтарна земля надійно утримувала воду, залишаючись вогкою, здавалося б, круглий рік.

‒ Курва! ‒ вилаявся Молодий. Його дорогі черевики з крокодилової шкіри вгрузли у мокру глину. Вона набивалась у прожилки візерунку та засмоктувала дороге взуття, намагаючись здерти його з ноги та повернути в природне болотяне середовища. 

‒ Я ж тобі казав. Треба бути ближчим до людей. Он як пацанчики. А то вляпаєшся ти колись в халепу зі своїми понтами, будеш сам себе за волосся витягувати. Перед ким ти тут збирався красуватись?.. ‒ прокоментував Старий не обертаючись. Він пильно розглядав ділянку.

Тут починались відносно нові поховання. Ще кілька років тому, під час минулого візиту, тут було лише декілька могил, а нині вони вже заповнювали весь простір до горизонту. Тут не було асфальтованих доріжок, лише протоптані в глині напрямки, а на могилах замість пам’ятників височіли прості дерев’яні хрести з маленькими табличками та горбики розпушеної землі. Це саме те, що було потрібно. 

‒ Чудесно, ‒ пробурмотів він собі під ніс. ‒ Навіть більше ніж я очікував. Готуймося, хлопці.

Старий стягнув з себе футболку і почав тихо читати якісь нерозбірливі мантри, інші взялися збирати хмиз. Це не зайняло багато часу. Купки сухої трави були дбайливо складені через кожні декілька десятків метрів, треба було лише знести їх в одне місце. Знайшлося і пару дерев’яних хрестів, їх покинули прямо тут п’яні різноробочі, після того як встановили на могилах гранітні пам’ятники. Їх поставили навскіс по боках від купи хмизу, утворивши щось схоже на двоскатний дах хижі. 

Старий, тим часом, дістав вміст сумок і почав висипати з них крупу прямо на могили. Це була гречка. Темно-коричневі зерна падали, стаючи практично не помітними у місячному сяйві. Решта теж почали робити те саме. Коли крупа закінчилась, декілька сотень могил бути вкриті рівною гречаною поволокою. Вони повернулись до купи хмизу. Молодий, зрозумівши без слів, дістав з кишені дорогу запальничку Zippo, і відкинувши кришку підніс її до сухої трави. Та миттю зайнялася.

Вогонь яскраво освітив околиці. Відблиски полум’я грали на блискучому від поту тілі Старого коли він витягав бубен і став бити в нього. Раз. Другий. Третій. Він почав промовляти заклинання. Воно було написано кращими копірайтерами та апробовано на фокус-групах в реанімаціях та моргах. Саме цей, Молодий, відіграв ключову роль у його створенні. 

Це хіба в Середньовіччі можна було придумати один універсальний рецепт і безвідмовно використовувати його декілька поколінь. А в нашу інтерактивну епоху все змінюється дуже швидко. І методики роботи з зомбі весь час потрібно вдосконалювати.  Тепер в одну річку не ввійдеш, не те що двічі, а й одного разу не у всіх вийде. У Молодого вийшло. Звісно Старий дещо підкоригував, але загалом був задоволеним. Відтак і обрав його у свої наступники. 

Сумнівів в ефективності не було. З під землі почали відчуватися слабкі поштовхи, стогони й стукіт.

Місто прокидалося. В неділю воно це робить особливо неохоче. Трудовий люд не бажає виходити на світ божий у свій законний вихідний. Лишень ті поодинокі нещасні, що волею кар’єри мають в цей вибиратись із зручних кубел, самотньо плентаються вслухаючись у спів пташок, щоб заглушити власні думки. Та сьогодні розмірений ритм було порушено.

Огрядна жіночка в квітчастому сарафані та із зачіскою-хімією фіолетового кольору повільно ступила на пішохідний перехід. Протяжно запищали гальма і старенький Ланос зупинився буквально в кількох сантиметрах від неї.

‒  Куди преш, корова, не бачиш, червоне горить, ‒  висунувся з вікна водій. 

Жінка зупинилась, повернула до нього голову. Її порожні очі нічого не виражали і дивились кудись повз цей світ, у свою реальність. Кілька секунд вона стояла поряд з машиною, а потім так само спокійно продовжила рух вперед.

Згорблена бабуся обмотана півдесятком хусток, ритмічно опираючись на ціпок йшла тротуаром.  Спочатку виставляла ціпок вперед, а потім, ніби підтягуючись на ньому, пересувалась вперед. Стаючи на землю ціпок голосно грюкав. Рух ‒ і він уп’явся в хвіст собаці, що лежала посеред дороги, блаженно ловлячи перші сонячні промінчики. Вона зі скавчанням підхопилась і кудись втекла. Обрубок хвоста залишився лежати на асфальті.

Дідусь у запорошеному сірому костюмі, який був модним у 70-х роках, механічно переставляв ноги чалапаючи газоном. Він продерся через невисокі кущики живої огорожі обдираючи собі руки та залишаючи на гілках шерстяні нитки. Правою ногою він зачепив ставчик з карликовою туєю, що здавався досить важким, та не звернув на це жодної уваги. Чоловік йшов далі, а курган із землі та уламків лишився в корінні помираючого дерева. І сотні, тисячі, таких самих постатей повільно брели містом не звертаючи увагу на оточуючий світ.

Вони обступали невелике двоповерхове приміщення школи. Заглядали у вікна, плутались під ногами вранішніх перехожих. Лише придивившись можна було зрозуміти, що цей рух зовсім не був хаотичним. Сірі фігури утворювали чергу на вході, і один за одним входили у двері з табличкою “Виборча дільниця”. Зробивши необхідні позначки в бюлетені виходили і звільняли шлях наступному.

Потім кожен з них підходив до старенького ПАЗика,  з табличкою “Ритуальні послуги”, заходив всередину і отримував важкий пакет з гречкою, консервами та цукром. З нього, на фоні жовто-блакитних скайлайну міста, посміхався армії своїх виборців ретельно відретушований чоловік у діловому костюмі.

‒ Такий симпатичний. На внучика мого схожий, ‒ прошамкала беззубим ротом бабця.

‒ Отож. Одразу видно, що серйозний чоловік, державник, а не якийсь там, хіпстер з інтернету, ‒ мовив лисий чоловік беручи пакет й собі. Відсутність рослинності на голові компенсовувалась шикарними вусами та буйними кудрями, котрі вибивались на грудях з-під майки. 

Старий і Молодий з відчуттям виконаного обов’язку спостерігали за ними з машини припаркованої поруч. Старий був задоволений. Все вдалось якнайкраще. Хоч зовні він і був весь цей час незворушним, втім кожного разу хвилювався як вперше. Боявся, що цього разу вже не вийде. Але  кожна нова спроба виявлялась вдалішою за попередню. Вдавалось залучити навіть тих з ким не було проведено підготовчу роботу. Він сам був вражений, і не розумів, що змушує ці згустки м’яса позбавлені свідомості покидати насиджені місця і так легко підкорятись сторонній волі. 

От тільки з конкурентами все ж пора щось вирішувати. Аж занадто багато вони собі дозволяють останнім часом. Нічого, є там на цвинтарі одна покинута діляночка, якщо все зробити тихо і грамотно, то наступного разу конкуренти стануть союзниками.

Але це потім. Зараз же він гортав на смартфоні огляди новинок авторинку. Пора вже оновити машину. Цього разу варто взяти щось престижніше. Може Мерседес?. Та й годинник хороший не завадить купити, а то виглядаю, на фоні цього шмаркача, з його понтами, наче якийсь селюк. 

Сірі люди розбрідалися сірим містом і поліетиленові пакети в їх руках були найяскравішим, що їм судилось побачити. Зомбі сьогодні таки зуміли захопити місто. Воно повністю підкорялось їх владі. Але не надовго. Цих запасів їм вистачить на декілька тижнів. Після цього вони тихенько повернуться назад, у свій крихітний особистий простір і будуть чекати коли знов знадобляться громаді. І радо відгукнуться знов. Бо це їх єдиний шанс хоч на мить відчути себе живими.

Опубліковано в "Дебют-газеті" №4(6) 2020 с. 96-99