Перескочивши через колію я зайшов до свого потягу. У старенькому вагоні електрички променіло лише декілька ламп кольору зіпсованого лимону, що декілька днів пролежав у чаї, створюючи інтимний антураж. Втім, від інтиму не було жодної користі - вагон був абсолютно порожнім, і на найближчі пару годин міг повністю опинитись у моїй владі. Кайфуючи від цього несподіваного надбання вотчини я вирішив пройтись щойно придбаними землями і зайняти місце десь посередині вагону, щоб протяги від постійно прочинених дверей не турбували в дорозі. Пройшовши з десяток сидінь я з подивом зрозумів, що протилежний кінець аж ні трохи не наблизився, і дещо прискорив крок. Та двері, що вели до протилежного тамбуру все одно не хотіли наближатись, хоча озирнувшись назад я переконався, що знаходжусь рівно посередині своїх володінь. Такі дивні трансформації простору напевно були викликані поганим освітленням та недолугою конструкцією вагону невідомого року збірки.
За вікном зарухалися ліхтарі та силуети будинків, залишилися позаду кілька робітників в жилетах із світловідбиваючими елементами та будівля вокзалу. В гордій самоті я натягнув навушники і вирішив насолоджуватись подорожжю. Гітарні рифи Нірвани накладалися на ритмічний стукіт залізниці створюючи незатійливу проте оригінальну мелодію, що потроху заколисувала не гірше вечірньої казки.
З обійм Морфею мене висмикнув доторк до плеча. Поряд зі мною стояла згорблена але досить мила бабуся. Зморшкувате обличчя обрамляла хустка вишита квітами: жовта квітка - червона квітка, потім знову жовта, знову червона, жовта, червона, а потім вони сплітаються у єдине ціле в вузлі під підборіддям. Коли і яким чином вона вторглась у мої володіння - залишалось загадкою. Та зараз вона вимагала аудієнції з правителем.
- Синку, допоможи мені будь-ласка розсаду з потягу спустити, - сказала вона, показуючи на візок-кравчучку з чималим уклунком замотаним в поліетилен.
- Rape me, rape me my friend, - приглушено лунало з навушників.
- Так звісно, - нашвидкуруч дістаючи телефон та натискаючи на паузу я сподівався, що бабуся не знає англійської мови:
- Rape my again, - надривно видав Курт Кобейн, і нарешті зреагував на мої команди та замовк.
Підвівшись я взяв кравчучку і попрямував за нею. У протилежний кінець вагону, саме той до якого мені так і не вдалося дійти. Рельєфна ручка неприємно холодила долоню, хоча й була пластмасова, до того ж була прилаштована для зросту згорбленої від часу бабусі, тож щоб тягти її за собою мені також доводилось горбитись та викручувати сухожилля. Аби зручніше її перехопити я взявся за одну з середніх планок, сподіваючись просто її перенести. Від різкого руху вантаж захитався і з-під накриття нахилився та стрімко полетів вниз ставчик із дрібним помідорним кущиком. Півлітровий пластиковий стаканчик, в які розливають квас на вулиці та розведену бурду схожу на пиво у дешевих барах, прокотився від моїх ніг під сидіння, залишаючи за собою вузьку смужку чорної, як українську ніч за вікном, землі.
- Щоб його, - вилаявся я собі під ніс і поглянув на стару. Вона, очевидно не помітили, ні падіння, ні моєї лайки, і продовжувала. маленькими крочками впевнено йти до своєї мети. Розсудливо вирішивши, що втрата одного кущу помідорів не стане серйозною втратою навіть для такого дрібного домогосподарства, я відвернувся та поспішив наздоганяючи бабцю.
На диво, цього разу ніяких труднощів у досягненні протилежного кінця вагону не виникло, і буквально за хвилину ми опинились в тамбурі, незважаючи навіть на невисокий темп подорожі.
Тут я прихилив візок до стінки покритої трафаретними написами про заборону куріння та правила використання стоп-крану. Хоча самого стоп-крану не було, був лише заварений листом заліза прямокутник, де він мабуть колись знаходився. Певно волелюбні пересічні громадяни ніколи не обтяжували себе читанням інструкцій та виконанням правил, і використовували це інженерне рішення для своїх потреб, зриваючи розклади руху потягів та псуючи ходову частину вагонів. Тож адміністрація залізниці вирішила проблеми своїм радикальним способом.
Бабуся дивилась на мене з якимось докором в очах, ніби здогадалась про мою випадкову диверсію проти її харчових запасів. Та вголос своїх підозр не висловлювала, перевівши погляд на прямокутник віконця, за яким було видно як наближаються і віддаляються розмиті привокзальні ліхтарі. Але віддалялись вони не за рухом потягу, а напливаючи прямо на вікна, поступово збільшуючись і зникаючи в лівому верхньому куті, а потім виринаючи з протилежного боку. Тільки-но я відзначив цю дотепну оптичну ілюзію, як в скло з огидним брязкотом врізався птах. Опівнічно темна ворона. Вона врізалась з такою силою що припечаталась до шибки, як комахи до лобовога скла автомобіля. Широко розкинувши крила птаха повернула голову направо, зазираючи одним оком в тамбур. Потім почала сповзати, залишаючи за собою цівки крові. Спочатку повільно, потім швидше і зникла десь знизу. Разом з нею зникли і ліхтарі за вікном.
- Ось вони, сучасні Ікари, не встигають навіть долетіти до сонця. Хоча як Ікар вчинив дуже мудро. Замість того щоб повертатись у суспільство з купою заборон, обов’язків та несправедливості він вирішив потрапити одразу на Олімп, та ще й уславити себе, - аргументований й логічний монолог бабці, переконав мене, що це була не ілюзія і не галюцинація. Та було незрозуміло добре це чи погано.
- Невже така огидна картина породжує у вас такі поетичні думки?
- Ні, це мої поетичні думки породжують такі огидні картини, - посміхнулась вона виходячи з вагону.
Незграбно забравши візок бабуся розчинилась у темряві вулиці. Справді розчинилась, секунду тому я бачив як вона розвернулася спиною до мене, а зробивши крок – зникла, а на її місці була густа однорідна темрява. За дверима не було нічого. Не те щоб платформи чи станції, а абсолютно нічого, суцільна темна матерія. «Чорний Квадрат» Малевича, і той містив в собі більше життя.
Я спустився на нижню сходинку і тримаючись за порепаний поручень висунувся у двері намагаючись хоч щось розгледіти, сів навприсядки та норовив дотягнутись до перону. Нічого не було видно чи відчутно. Я спробував знайти в тамбурі якийсь камінь чи відгвинчену гайку, яку б можна було кинути вниз та перевірити чи є там щось.
- Та годі тобі вже, - йди на своє місце, - почувся десь поруч скрипучий, але голосний голос бабці з рельєфним відлунням. Він був набагато голоснішим ніж у вагоні. - Давай-давай, годі хуліганити, - мовила вона й погрозила мені пальцем.
Я не бачив її і не міг бачити, але був абсолютно впевнений, що вона це зробила. Просто й чітко відчув як вона кілька разів хитнула вказівним пальцем в мій бік та примружившись роздивлялась мене. Двері ліниво зачинились витісняючи мене з безіменною станцію у вагон. І це створило заспокійливу ілюзію безпеки.
Повернувшись я з подивом побачив, що на моєму місці сидить сивий дід. Звідки він тут взявся? Невже прийшов з того одвічного мороку на зупинці? Картата сорочка у великих, різних відтінку сірого клітинках з чітко окресленими жовтими колами під пахвами, чорні брюки та підтяжки. Нечесане сиве волосся й борода лопатою Тільки не штиковою, а совковою.
- Бачиш, яке воно, життя: тільки нагрів собі місце, але не мить відволікся і хтось інший його зайняв, - прохрипів він люто мружачись на мене.
Однією рукою дід притримував між ніг сумку а іншу тримав на сидінні поруч. Засмаглі нерівні пальці з кривими, в траурному обрамленні бруду нігтями опускалися і підіймались один за одним. Чи то відбиваючи ритм, чи то відраховуючи час. Ще декілька синтетичних сумок стояло в проході, а до протилежних сидіння по-діагоналі прихилилась велика незграбна дерев’яна конструкція.
- Та нічого, - пробурмотів я. - Сидіть будь-ласка.
Йдучи я лишив на місці свій рюкзак, подумавши, що раз в вагоні все одно нікого нема, то нікуди він не подінеться. Він і справді нікуди не подівся, проте тепер до нього неможливо було долізти не потривоживши пожитки старця. Мені довелось тягнутися перехилившись через довгі дерев’яшки. Лямка рюкзака зачепилась за них і вони з тихим шелестом сповзли по лавці покритій затертим лаком та з глухим ударом впали мені під ноги. Лише тепер я зрозумів що це було. Дерев’яний хрест який ставлять на могили. На ньому був напис “Кротенко Свирид Іванович 14. жовтня 1929 - 30 серпня 2010” і фото з якого дивилось худе обличчя з виразними вилицями та збляклим поглядом. Це було обличчя того самого діда, що сидів навпроти мене. На фото він був трохи молодший, але однозначно це був саме він.
- Баба моя померла ще років 10 тому дітей в нас нема, тож я як помер, мені нікому й хрест на могилі було поставити. Сільрада лише табличку з ім’ям встановила. Тепер все самому доводиться роботи. Все на моїх плечах. - промовив він помітивши мій погляд.
Я вдивлявся в це обличчя, порівнюючи його з тим, що було на фото. Довга сива борода на фото була значно меншою. Та це не найголовніше, борода рухалася. Не на фото, звісно. В ній копирсались десятки, сотні дрібних комах. Деякі падали на сорочку та підлогу, розповзаючись по вагону та заповзаючи в розсипану землю з розсади, заповзаючи в пластиковий стаканчик колонізуючи нові життєві простори. Декілька вже заповзли на впущений хрест та діловито вивчали його. Дід провів п’ятерною по бороді і жуки посипались з нею посиленою інтенсивністю.
- Ось так і живемо.
Я не розумів чи треба мені якось реагувати на його репліки, та відчував, що треба було бігти якнайдалі від цього схибленого старого з невідомою формою життя в бороді. Однак, далі меж вагону я втекти не міг. Куди я подінусь з тонучої субмарини?
Присівши спиною за рухом потяга максимально далеко від діда я помітив, що декілька темних жуків зачепились за мій одяг і роздавив їх з насолодою почувши вібруюче чавкання під нігтями. Вони були напрочуд жвавими та швидкими, тож деякі все ж уникли розправи і тепер, прагнучи вирватись на волю повзали по вікну, заповзаючи в щілини між рамою та на скло, покрите слідами життєдіяльності мільйонів поколінь їхніх пращурів. Отримавши змогу роздивитись їх зблизька стало зрозуміло, що вони не такі вже й однакові та сірі. Кожен мав свій унікальний візерунок на спині виконаний в темних відтінках зеленого та синього.
За вікном вже проглядався світанок. Помаранч сонця повільно підіймався над горизонтом щедро зрошуючи соком навколишні поля. На безбарвних силуетах за вікном поступово, як на полароїдному знімку, почали проступати кольори й деталі. Провінційні картини стали прокидатись та наповнюватися життям.
Прокинувся і мій вагон. Десь в мене за спиною роздався плач. Спочатку зовсім тихий, потім гучніше, голосніше й виразніше. Як спортивний автомобіль, що збільшував оберти двигуна з кожним перемиканням швидкості. Зітхнувши я зрозумів, що проблеми доведеться вирішувати самому і обернувся.
Прямо за моєю спиною сидів хлопчик років восьми-десяти. Він з ногами забрався на сидіння притиснувши коліна майже до підборіддя і безутішно рюмсав. Гучно хлипав носом, підвивав в такт хитань вагона і розмазував брудними руками по щоках сльози. Перед ним лежала іграшкова конячка. Та примітивна іграшка, де на палиці кріпиться коняча голова, і діти можуть бігати з нею між ніг уявляючи себе величним полководцем чи героїчним воїном, а може жокеєм, що заробляє мільйони виграючи заїзд за заїздом. Та зараз вона була зламана. Голова лежала окремо від палиці, наче послання італійської мафії своїй майбутній жертві.
- Вона злааа-зламалааась… - плакав хлопчик.
Я взяв іграшку щоб детальніше її роздивитися. Невелика проте масивна палиця з натуральної деревини виглядала навіть дещо солідно, нагадуючи складову якогось антикваріату. Зараз таких вже не виготовляють. Захист природи та оптимізація бюджету диктують виробникам використання пластику. Та якби її й зробили, ніхто б таку просту іграшку зараз не купив. Голова зроблена з цупкої коричневої тканини, відтінку необпеченої глини. На ній вишито роздуті ніздрі, закритий рот та два сумних смоляних очка. Вона кріпилася до палиці двома розірваними стрічками схожими на поводдя і легко лагодилася. Під пильним поглядом власника розірвані шматки були надійно затягнуті шматком волосіні.
Побачивши це карапуз буквально засяяв. Сльози на очах миттєво висохли від тої радості яку він випромінював. Це виключно дитяче вміння, швидко змінювати емоції, не забиваючи собі голову тим, що відбулося раніше, а реагувати безпосередньо на кожну подію з усією повнотою емоцій. Плакати, а за хвилину сміятись, сваритись та через кілька хвилин знов гратись разом. Ми її втрачаємо десь по дорозі, обмінюючи на шкільний атестат і залишаємось цим цілком задоволені.
Я пам’ятав цю конячку. Вона дісталась мені в дитинстві у спадок від когось з родичів чи друзів сім’ї у яких були діти на декілька років старше. Тоді, в моєму дитинстві все передавалось передавалося з покоління в покоління, з сім’ї в сім’ю поки не ламалось чи не зношувалось. Так само мені дістались сині штанці та червона майка з геометричним принтом в котрих я цілими днями влітку бігав порожніми вулицями.
Її я зламав одного літнього дня, і дуже злякався, що на мені ця естафета передачі між поколіннями перерветься, що викличе заслужене покарання від батьків. Тож довелося викинути її в кущі бузини біля ставка. Хоча батьки її зникнення так і не помітили, вина ще довго шматувала дитячу душу.
Так це я був цим хлопчиком. І я знав яку радість він зараз відчуває, стискаючи в руках полагоджену дитячу реліквію. Десь глибоку в середині, я й собі так само радів крокуючи за самим собою, за провідником в своє минуле. Він зник у яскравому прямокутнику світла на місці дверей, що мали б везти в сусідній вагон. Та там не було ні дверей ні вагону, і я рішуче зістрибнув на покинуту колію порослу жорсткою травою та польовими квітами.
За мною стояв самотній іржавий вагон з порепаними в декількох місцях шибками, попереду виднівся іржавий вказівник з назвою станції та однойменного села. Це давнє козацьке село, свого часу було одним з найбагатших та найбільших в околиці. Мешканці мали великі городи та поля на яких паслися десятки корів та кіз. Вулицями бігали грайливі собаки, а бджоли методичну носили нектар з квітучих околиць до своїх вуликів. Тут була своя церква та школа. Та після створення місцевого колгоспу поля й корови стали спільними, собаки та бджоли - злими, а з церкви зробили продовольчий склад. Та й саме село почало поступово блякнути й пустішати.
Тут я провів своє дитинство в одязі з чужого плеча та іграшками в які гралися, ще мої батьки. Вже тоді в ньому лишалося декілька десятків жителів. Дітей крім мене в околицях не було, якщо не рахувати тих декількох що приїздили до бабусь та дідусів на літні канікули.
Саме-собою визріло рішення поїхати звідси після закінчення дев’яти класів, у школі за декілька кілометрів, яка ледь жевріла лише завдяки тому, що була пам’яткою архітектури місцевого значення й отримувала таке-сяке фінансування. Потім я тут рідко бував, і в епізодичних заїздах помічав як воно вітшало й пустіло. Зникло з вицвілих карт та стиралося з людської пам’яті.
Повністю село вимерло, мабуть пару років тому. Принаймні саме тоді почалися перші візити. Мої односельці, примарно знайомі обличчя та голоси, які точно десь чув і бачив, але жодної конкретики згадати не можеш. Вони не хотіли приречено спостерігати за зникненням господарств розбудовуваних поколіннями, їм потрібен був хтось хто б доглянув за селом. Зберіг його. А я, очевидно єдиний живий виходець з нашого села. А можливо – єдиний хто погодився. Нині ці візити трапляються регулярно, але мене й досі беруть дрижаки від їх способу спілкування зі мною. Якщо я довго не приїзжаю вони починають зустрічати мене на вулиці, на роботі, приходити додому.
Закинувши на плече рюкзак я взяв курс на стрункий скелет сільської церкви, яку можна було б порівняти з маяком, якби на її бані зберігся хоч шматочок золота, на похилені тини й бліді хати мазанки. Ось моя справжня вотчина, а вагон це лише придаток до неї, забутий на глухій гілці одноколійки якимось безвідповідальним чиновником. За день треба встигнути зробити багато. Підтримувати пристойний вигляд села стає все важче. Доводиться постійно латати будівлі, що внаслідок старості вже не можуть витримати натиск мінливої погоди. Підрізати та корчувати дерева й кущі, що з феноменальною швидкістю змагаються, в заповненні всього вільного життєвого простору. І обов’язково треба знайти на цвинтарі могилу з табличкою та встановити на неї нормальний хрест.
Я не знаю чому вони обрали мене хранителем селища і навіщо його зберігати. Не знаю, чому сідаючи в звичайну приміську електричку опиняюсь на цій, закинутій й забутій станції. Але допоки їм це потрібно то я буду продовжувати цю роботу, в мене просто не лишається вибору…
2016
Призер конкурсу "Портвейн трасою 444"
Коментарі
Дописати коментар