Перейти до основного вмісту

Академія сучасного політика - інфоцигани по-українськи


Інфоцигани – люди, що займаються проведенням навчань і тренінгів, які не несуть жодної корисної інформації і самі не маючи жодних компетенцій крім вміння віртуозно замилювати очі. Годуються, переважно, в середовищах «бізнес-тренерів», «мотиваційних спікерів» чи «тренерів особистого зростання», але освоюють і нові ніші. Наприклад, фантомний проект Академія сучасного політика освоює громадсько-політичну сферу. І я теж потрапив в їх тенета.

Як з ними боротись? Зважаючи, що перед навчанням не укладається жодний договір, навіть електронна оферта, вони ніяк не фіксують свою діяльність на офіційному рівні - проблематично. Лише розголосом, та реальними відгуками. Оскільки на їх фб-сторінці відгуки відключені (ха, як неочікувано), залишаю його тут і розпишу свої враження від участі в програмі.

Я записався на курс «Керівник проекту з розкрутки політика, партії, ГО, експерта». Як не дивно, та люди, що вчать організовувати проєкти  не можуть організувати власну роботу. Курс мав тривати з середини серпня до середини жовтня, та через проблемну організацію затягнувся майже на місяць.

Оплата за навчання я здійснив приблизно за 3 тижні до початку навчання і отримав обіцянку, що вже завтра отримаю на пошту всі необхідні матеріали. Завтра я нічого н отримав, як і післязавтра. Через тиждень мовчання в мене почали з’являтись перші сумніви і я написав лист з нагадуванням про себе. У відповідь отримав запевнення, що про мене не забули і, попри відсутність офіційного договору про надання послуг, навчання відбудеться. Потім я ще пару разів просив вислати матеріали в отримував запевнення, що вже завтра вони будуть в мене на пошті. 

Зрештою матеріали я отримав за день до початку навчання. Щоправда, через кілька годин мені передзвонили і сказали, що в листі помилка і навчання почнеться через 3 дні. Самі матеріали складались з посилання на кілька ютуб-відео з якими треба було ознайомитись, посилання на закриту групу в фб а яку треба було вступити і пояснення, що лекції будуть проходити в скайпі. Після першої лекції ми також отримали досить об’ємну методичку в якій була інформація з усіх курсів Школи.

Попри те, що на сайті вказана значна кількість експертів які є викладачами школи, нам викладала лише засновниця Академії сучасного політика Марія Колесник. Навчання складалось з обговорення в вільній формі того як писати і організовувати проекти. Лекції-воркшопи відбувались раз на тиждень і тривали приблизно дві години. Типовим було перенесення вже запланованої лекції на інший день та час, без врахування думки слухачів. 

Роль Марії Колесник була зведена до модерації та розповідей про очевидні факти. На кшталт того, що фінансування можна отримувати у міжнародних фондів або у комерційних організацій чи політиків, і в цих випадках у кожного з донорів буде своя мотивація яку треба враховувати при підготовці проекти. Або з відвертих ляпів, як то рекомендація використовувати хештеги для розкрутки заходу в фейсбуці. Хоча кожен хто хоч трохи стикався з СММ знає, що хештеги в цій соцмережі не працюють нормально. І таких очевидних помилок було досить багато. Це при тому, що я не є експертом з теми і низку помилок, напевно, не помітив.

В процесі вони не забувала рекламувати інші курси Академії сучасного політика. Мовляв, там не таке лайно, а корисна інформація. Наприклад, активно просувала курс із створення чат-ботів, видаючи це за якусь інновацію, хоча вони вже є ледь не в кожної піцерії. Як один з варіантів, вона запропонувала, що можна домовитись з якоюсь комерційною установою про фінансування на умовах, що в проєкті буде задіяно чат-бот, який після завершення проєкти ми віддамо цій компанії, і вона отримає базу клієнтів для розсилки реклами. На моє запитання, як бути з законом про захист персональних даних, вона відповіла, що нічого страшного. Після цього я зрозумів, що мої дані залишені перед навчанням теж будуть роздаватись всім підряд. Так і вийшло, після закінчення навчання мені стали надходити пропозиції щодо дієтолога чи квітів.



Практична частина в навчанні відсутня абсолютно. Завдання зводяться до написання абстрактного проєкту на довільну тему. При цьому писати його треба було в коментарях до допису в фесбуці(!) І таке завдання повторювалось після кожного заняття, змінювалась лише тема. В ході лекцій ніяких практичних кейсів теж не аналізувалось.

«Клубні можливості», щедро описані на сайті, теж виявились фікцією. Я отримав пояснення, що це можливості не для всіх, а лише для найкращих випускників. 

Отже, за свої гроші ви отримаєте можливість протягом пари місяців спілкуватись з однодумцями у скайпі, методичку, старі відео та інформаційний коктейль в якому змішана вода, очевидні факти та явно хибна інформація. До речі, про гроші. Якщо все ж надумаєте проходити, то торгуйтесь щодо ціни. Подаючи заявку через чат-бота я відволікся і покинув її на півдорозі, але через певниц час мені подзвонили і запропонували пройти курс за 1400 грн, замість 2800. 


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Декомунізація в Полтаві. Коротке резюме

Create pie charts Google вже почав вносити на карти нові назви полтавських вулиць, що в сучасному світі є головним критерієм легітимізації. І оскільки головні пристрасті заспокоїлись можна тверезо оцінити результати декомунізації. Не будемо зараз зупинятись на ідеологічних питаннях. Звісно, особисто мені, неприємно, що визначальні для української історії постаті Кирила Осьмака, Василя Симоненко, Брія Горліс-Горського чи Петра Болбочан отримали малесенькі вулиці, а Міхновського взагалі проігнорували. Також дивно, що за компанію з націоналістами на задвірки міста відправили й Лева Вайнгорта, який аж ніяк не є контраверсійною фігурою для полтавців. Але це виключно суб’єктивна думка, тому краще зупинитися на кількох концептуальних моментах. По-перше дивним видається відмова від Котляревського району на користь Шевченківського. Адже Котляревський, на відміну від Кобзаря є чітким ідентифікатором Полтави по всій Україні. На території району знаходяться його сімейна садиба та могила тож...

Антирасистський протест у Москві 1963 року

Виявляється в СРСР теж був свій BLM. Сотні африканських студентів зібрались на Червоній площі 18 грудня 1963 року. Приводом стала смерть ганського студента Едмунда Ассаре-Аддо. Це була перша політична акція на Червоній площі, з часів протестів троцькістів у 1920-х роках. Подібні прояви непокори з боки автохтонів жорстко присікались, але в цьому випадку демонстрацію не лише не розігнали, а навпаки, вступили з ними в переговори на рівні топових урядовців. 50-60-ті роки стали періодом деколонізації Африки, що призвело до появи низки нових незалжених країн за вплив на які розгорнулась боротьба між Заходом та СРСР.  У січні 1960 опублікована указ ЦК про розширення культурних зав’язків з Африкою на південь від Сахари, а в лютому створено Університет Дружби Народів ім. Патріса Лумумби.  Для покращення інтеграції іноземних студентів було створено мережу студентських організацій, насамперед земляцтв. Однак, замість інтеграції в офіційну вузівську вертикаль африканські студенти, не знай...

Записки українського самашедшого - маніфест типового українця

Перша прозова книга Ліни Костенко, за своєю стилістикою та меседжами, по праву може називатись класикою українською літератури. Тут є все що притаманне українській класиці: журба, безсилля і жодного промінчика світла чи надії на краще. Головний герой роману – еталонний невдаха. 35-річний програміст з Києва, учасник Революції на граніті, досить розумний та з родини українських інтелігентів. Здавалося саме такі на своїх плечах мали б підіймати молоду країну. Але він обрав іншу справу – нити з приводу важкості біття. Він не здатен знайти нормальну роботу і заробити грошей для своєї родини, і не здатен поїхати за кордон на заробітки. Він не зумів виховати свого сина і тепер звинувачує в цьому телебачення і комп’ютерні ігри. Він незадоволений ситуацією в країні, але нічого не робить для того щоб її змінити. Він не здатен навіть вчинити самогубство. Коли журби у своєму власному житті йому стає замало він старанно вишукує погані новини з усього світу, проводить між ними паралелі і ниє в...

1

Мертві душі не гудуть

 Дві смуги світла фар розрізали темряви нічної дороги. Срібляста Тойота самотньо котила порожнім шосе. ‒ А у нас точно все вийде? ‒ знервовано, вже вкотре повторював одне й те саме запитання різними словами молодий чоловік в дорогому костюмі. ‒ Ну а як це, може не вийти? - самовпевнено посміхався водій. Сивий, в старому потертому одязі він міг би бути батьком Молодого який їхав з сином копати картоплю на дачу. Але він був його босом. Чи краще сказати наставником. Сіра футболка і брудні джинси були дещо більшими за його розміри. Весь одяг, включно з білизною, були зняті з неопізнаного небіжчика у морзі. Тіло чоловіка років тридцяти знайшли тиждень тому в покинутому заводському приміщенні, і воно саме стало в пригоді. Молодий вдягати таке вбрання категорично відмовився, вдалось лише умовити його вдягнути хрестик знятий з того ж бідолахи. Тепер він раз по раз пересмикував його, накручував ланцюжок на палець, водив подушечками пальців по барельєфу розп’яття. Чи то набравшись тепла від ...